Il giardino del mio vicino in Canada. Slava Ukraini

Є щось за горами, за квітами і піснею,
є щось за зірками, за моїм гарячим серцем.

Я слухав тихий плеск хвиль об берег,
Я мріяв про відпочинок найдикіших морів.

І я духом полетів у безформну землю,
де забудеться найдорожче, що ми знали.

Для дикої і вічної туги ми народжені від матерів блідих,
з пологових мук хвилювання здійнявся наш перший звук голосіння.

Якби нас кидали на гори та рівнини, щоб ми перекидалися та гралися,
і ми грали в лося і лева, метелика, жебрака і бога.

Я тихо сидів біля неї, вона, чиє серце було як моє,
ніжними руками тримала наше гніздо,
Я чув, як моє серце плаче, те, що є, це не ти
і дух мій відпочив.

Google translate probably did Dan Andersson dirty, but the poem mirrors my feelings about all those heroes who gave all so that others may live.

Never in my life have I seen such a clear cut case of Good versus Evil, and all those lost in the fight against the slave-armies of mordor must be forever remembered as the finest of us all. One very near and dear to me is now down there training to become a drone pilot and though I worry for his safety, I agree 1000% with his desicion to go. And as Morgan Freeman puts it; “hope is a good thing, maybe the best of things, and no good thing ever dies.”

Badass neighbor, man….